Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 березня 2017 року № 148 «Деякі питання здійснення патронату над дитиною» патронат над дитиною – це тимчасовий догляд, виховання та реабілітація дитини в сім’ї патронатного вихователя на період подолання дитиною, її батьками або іншими законними представниками складних життєвих обставин.

 Метою патронату над дитиною є забезпечення захисту прав дитини, яка через складні життєві обставини тимчасово не може проживати разом з батьками/законними представниками, надання їй та її сім’ї послуг, спрямованих на повернення у сім’ю відповідно до найкращих інтересів дитини.

Патронат над дитиною – професійна комплексна послуга, що передбачає тимчасовий догляд, виховання та реабілітацію дитини, яка опинилася у складних життєвих обставинах. Потребує захисту у сім’ї патронатного вихователя та одночасне надання фахівцями соціальної сфери інтенсивних підтримуючих послуг сім’ї дитини для відновлення її здорового функціонування.
Метою патронату є: забезпечення права кожної дитини, яка опинилася в складних життєвих обставинах, виховуватися у сприятливому та безпечному сімейному середовищі шляхом відновлення здатності батьків (осіб, які їх замінюють) опікуватися дитиною та виховувати її, а в разі неможливості – вчинення заходів щодо захисту дитини та прийняття рішень щодо її влаштування до постійної форми сімейного виховання, яка найбільше відповідає потребам дитини.
Враховуючи нинішню ситуацію в Україні, послуга патронату над дитиною набуває ще більшої актуальності.
Що це дасть для дитини: безпеку, догляд, виховання та реабілітацію дитини в умовах сім’ї, підтримане спілкування з рідними; а в разі неможливості повернення до біологічної родини – пошук для дитини нової сім’ї.
Що це дасть батькам дитини: можливість усунути складні життєві обставини, вирішити наявні проблеми, отримати професійний соціальний супровід, що загалом сприятиме підвищенню батьківського потенціалу та воз’єднанню родини.
Що це дасть для України: утвердить сімейні цінності, забезпечить умови для дітей, які через СЖО не можуть проживати у власних родинах.

«Запитую: «Де ж твій батько, Іванко»?

Шепоче: «Загинув на фронті».

— «А мама»?

— «Маму бомбою убило в потягу, коли ми їхали».

— «А звідки ви їхали»?

— «Не знаю, не пам’ятаю».

— «І нікого у тебе тут рідних немає»?

— «Нікого».

— «Де ж ти ночуєш»?

— «А де припаде».
Закипіла тут в мені горюча сльоза, і відразу я вирішив: «Не бувати тому, щоб нам нарізно пропадати! Візьму його до себе в діти». І відразу у мене на душі стало легко і якось ясно. Нахилився я до нього, тихенько запитую: «Іванко, а ти знаєш, хто я такий»?

Він і запитав, як видихнув: «Хто»?

Я йому і говорю так само тихо. «Я — твій батько».
Боже мій, що тут сталося! Кинувся він до мене на шию, цілує в щоки, в губи, в лоб, а сам, як свиристель, так дзвінко і тоненько кричить, що навіть в кабінці голосно: «Татко рідненький! Я знав! Я знав, що ти мене знайдеш! Все одно знайдеш! Я так довго чекав, коли ти мене знайдеш»! Притиснувся до мене і увесь тремтить, ніби травичка під вітром. А у мене в очах туман, і теж усього тремтіння б’є, і руки руки трясуться. Як я тоді керма не упустив, диву можна датися! Але в кювет все ж ненавмисно з’їхав, заглушив мотор. Поки туман в очах не пройшов, — побоявся їхати: як би на кого не наскочити. Постояв так хвилин п’ять, а синок мій все тисне до мене з усіх силоньок, мовчить, здригається. Обійняв я його правою рукою, потихеньку притиснув до себе, а лівою розвернув машину, поїхав назад, на свою квартиру. Який вже там мені елеватор, тоді мені не до елеватора було.
Кинув машину біля воріт, нового свого синочка узяв на руки, несу у будинок. А він як обвив мою шию руками, так і не відірвався до самого місця. Притиснувся своєю щокою до моєї неголеної щоки, як прилипнув. Так я його і вніс. Хазяїн і хазяйка в будинку були. Увійшов я, очима, бадьоро так говорю: «Ось і знайшов я свого Іванка! Приймайте нас, добрі люди»! Вони, обоє мої бездітні, відразу зміркували, в чому справа, заметушилися, забігали. А я ніяк сина від себе не відірву. Але абияк умовив. Помив йому руки з милом, посадив за стіл. Хазяйка щів йому в тарілку налила, та як глянула, з якою він жадністю їсть, так і залилася сльозами. Стоїть у печі, плаче собі у фартух. Іванко мій побачив, що вона плаче, підбіг до неї, смикає її за подол і говорить: «Тітка, навіщо ж ви плачете? Папа знайшов мене біля чайної, тут усім радіти потрібно, а ви плачете». А тій — подай бог, вона ще більше розливається, прямо-таки розмокнула уся!
Після обіду повів я його в перукарню, постриг, а удома сам спокутував в кориті, загорнув в чисте простирадло. Обійняв він мене і так на руках моїх і заснув. Обережно поклав його на ліжко, поїхав на елеватор, вивантажив хліб, машину відігнав на стоянку — і бігом по магазинах. Купив йому штанці суконні, сорочку, сандалі і картуз з мочалки. Звичайно, усе це виявилося і не по зростанню і якістю нікуди не придатне. За штанці мене хазяйка навіть посварила. «Ти, — говорить, — з розуму з’їхав з глузду, в таку жару одягати дитя в суконні штани»! І вмить — швацьку машинку на стіл, порилася в скрині, а за годину моєму Івану вже сатинові трусики були готові і біленька сорочка з короткими рукавами. Спати я ліг разом з ним і вперше за довгий час заснув спокійно. Проте вночі рази чотири вставав. Прокинуся, а він у мене під пахвою знайде прихисток, як горобець, тихенько сопе, і до того мені стає радісно на душі, що і словами не скажеш! Намагаєшся не ворохнутися, щоб не розбудити його, але все-таки не стерпиш, потихеньку встанеш, запалиш сірник і милуєшся на нього.
Перед світанком прокинувся, не зрозумію, з чого мені так задушливо стало? А це синок мій виліз з простирадла і упоперек мене улігся, розкинувся і ніжкою горло мені придавив. І неспокійно з ним спати, а ось звик, нудно мені без нього. Вночі то погладиш його сонного, то волоски на чуприні понюхаєш, і серце відходить, стає м’якше, а то, адже воно у мене кам’яніє від горя».

Михайло Шолохов — «Доля людини»