«Ночі в окопах, сухарі, консерви, контузії, поранення, смерть товаришів, відвага – в чомусь історії  учасників війни дуже схожі одна на одну. Вони пройшли через найстрашніше і залишилися живі. Крім спогадів у ветеранів залишилися ордена і медалі, що несуть собою свої спогади та заслуги. Пам’ять – це та рана, що не загоїться, та святиня, що житиме у віках.

У ці дні ми згадуємо всіх, хто віддав життя за Батьківщину – на фронтах Другої світової війни. З вдячністю та смутком ми згадуємо  про те, як рідні нам та зовсім незнайомі люди віддавали своє життя за волю, світле майбутнє своїх дітей.

Кожна родина береже пам’ять про роки війни. Хтось вивчав її з підручників, а хтось чув від батька, діда, прадіда. Та минають роки і наші герої відходять у вічність. Учасників тої війни залишились одиниці.  Тема «Війна», одна з найтрагічніших. Про неї важко розмовляти і  передати словами.

Ми те покоління, яке ще має змогу  побачити і поспілкуватися з живою історією (ветеранами Другої світової війни). Подивитися в очі і від розмови пропустити через себе історію. Тож не втрачаючи такої нагоди, я теж вирішила написати кілька рядків з уст живої історії.

Своїми спогадами про війну поділився житель села Тютьки Загороднюк Леонід Петрович. Народився 1 червня 1926року. Зараз йому майже 95 років. Сімнадцятирічним молодиком, його призвали в армію і відразу на підготовку до бойових дій. Служив на Уралі, звідки потрапив на Білоруський фронт, далі Прибалтика. На кітелі ветерана велика кількість медалей та орденів, та є особливий — «Орден Слави». Його він отримав , за те ,що вміючи пливти на човні, переправив роту солдат з одного берега на інший. Це відбувалося на річці «Яя». Болючим спогадом стало 30-те жовтня 44-го року, що закарбувалося не лише в його пам’яті, а й правому плечі.  Саме в той день їхню роту відправили в ліс у розвідку. Йшли ланцюжком вгорі лісу, де потрапили під обстріл ворожих танків, які причаїлися внизу. Каже, що їхню роту викосили, як траву. Куля не пройшла і повз Леоніда Петровича, вона влучила у праве плече,  і ще одна куля застрягла в його каблуку. Під час того обстрілу загинула майже вся рота, їх було 30 чоловік — повернулися лише п’ятеро. Загинули і санітари, які пішли за пораненими солдатами.

Є вислів «Війна війною, а обід за розкладом», поцікавилась чому? Виявилось, що солдат годували один раз на день — солдатською кашею. Бувало, що їжі не було, бо дорогою розстрілювали поварів, чи тих хто доставляв їжу. А були випадки (беручи за приклад історію з обстрілом в лісі), що нікому було вже їсти. В таких історіях багато суму і страху. Леонід Петрович отримав звання «підполковник запасу».

Ваш подвиг непідвладний часу, як і безмежна наша вдячність всім, хто відстояв нашу Батьківщину. Щиро бажаємо здоров’я та сил нашим ветеранам, і всім нам – мирного неба.»

Автор — завідуюча клубом с. Тютьки Волошина О.О.